Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Антологія української фантастики XIX—ХХ ст. 📚 - Українською

Колектив авторів - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

330
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст." автора Колектив авторів. Жанр книги: Фентезі / Сучасна проза / Фантастика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 145 146 147 ... 172
Перейти на сторінку:
місяця слабо освітлювало кімнати.

Ще кілька хвилин, і Ґустав увійшов до золотої салі і почав шукати ґзимса, під котрим мав бути отвір для ключа. Нарешті знайшов його, потиснув, і ґзимс подався вбік. Дріжачою рукою вийняв з кишені ключ, відчинив невеликі дверцята і вступив у маленьку кімнату, зачинивши за собою дверцята. Засвітив ліхтарню і став неначе громом поражений: перед ним на фотелю сидів його покійний батько, а на канапці, прикрита ковдрою, лежала мати.

Чи це привид, чи дійсність? Зимний піт вкрив його чоло. Та ні, він не спить, він ясно бачить батька і маму. Це їх трупи набальсамовані. Осліплений тою думкою, доторкнувся руки батька; вона була зимна.

Так, це набальсамовані трупи його родичів. Але чому ж вони тут, а не на цвинтарі?

Поруч фотеля, на котрім спочивав труп барона Альфреда Розена, стояв маленький столик, а на нім лежала велика запечатана коверта з написом:

«Має розпечатати мій син, барон Ґустав Розен».

Тут розв’язка тайни, тут відповідь на опановуючі Ґустава питання.

Дрожачими руками відкрив коверту, вийняв кусок пергаміну і прочитав слідуюче:

«Дорогий сину! За яку годину часу мене не стане, та доки смерть ще не закрила моїх очей, відкриваю тобі, що сталось. Твоя мама, Герміна, котра лежить поруч мене і котру я любив над життя своє, зрадила мене. Одного дня я застав її в обіймах мого негідного брата, а твого дядька Артура. Інстинктовно рука вхопила пістоль, я вистрілив, і мама, поцілена кулею в серце, звалилась на долівку мертвою; в той же мент Артур кинувся на мене і ножем прошив мої груди, а сам втік з замку. На ту пору над’їхав мій приятель, доктор Карл Берґер, перев’язав рану і я відзискав притомність. Берґерові я доручив труп твоєї матері і мій, бо надії на життя не було, набальсамувати і помістити в оцій тайній комірці; приготовити дві домовини і, начеб в них були наші трупи, поховати в могилі в парку, а тебе відвезти до моєї матері і нікому про те, що сталось, не говорити. Така моя воля. Тепер, коли тобі судилось побачити нас мертвих, маєш поховати наші трупи в парку, в тій могилі, про котру я спімнув, і мойому братові сказати, що він є убийник твого батька. Він, без сумніву, успокоївшись, буде жити в замку. Стережись його пімсти. В замку не задержуйся. Цей замок проклятий. В нім багато проллялось крови і не одно людське життя страчене. Привитай мою матусю, наколи вона ще жиє і будь щасливий. Прощай, милий сину, сили покидають мене. Стережись Артура. Скоро покидай замок.

Твій батько барон Альфред Розен».

Рясні сльози поллялись з очей Ґустава. Він склонився і поцілував руку батька, а відтак матері, котра зраду окупила своїм молодим життям і, сховавши коверту до кишені, вийшов і замкнув двері. Та лише ступив у другу кімнату, як побачив, що з кута йде йому назустріч якась людська постать в білій одежі. Ґустав мало не скрикнув. Тимчасом постать наблизилась до нього, місяць кинув через вікно своє проміння і освітив лице постаті – гарне дівоче лице.

– Не бійся, вислухай мене, – тихо промовила дівчина. – Я дух замордованої в цім страшнім замку дівчини Розалії. Мене силою привезли сюди, і барон Артур збезчестив мене і вчора убив. Я двадцять шоста жертва його звірячих інстинктів, а двадцять сьому минулої ночі привезли. Рятуй її нещасну, а наші кости поховай, будеш за це благословенний Богом, і не дай тому звірюці далі мордувати невинні жертви. Ходи, я тобі покажу, де нас убито.

Зимний піт обілляв Ґустава. Він пішов за духом дівчини, вона підійшла до одних дверей і сказала:

– Відчини.

Ґустав вийняв з кишені ключ, відчинив двері і увійшов до просторої кімнати. Засвітив ліхтарню, а дух дівчини сказав:

– Дивись! Тут нас убито. Тіла в оцім кітлі виварено, відділено від костей і закопано в парку, а кости он висять зв’язані рядочком. Бачиш, двадцять шість кістяків, а той крайній, то мої кости.

Дійсно, на жердці були розвішані, зв’язані шпаґатом кости.

– Молю тебе, – продовжив дух, – забери їх звідси, а ту нещасну рятуй! Іди, я покажу тобі, в котрій кімнаті вона замкнена. Ми всі в тій кімнаті перебували.

Ґустав, трясучись на цілім тілі, вийшов і направився за духом, котрий неначе плив у повітрю.

– Ось тут, в оцій кімнаті, – тихо промовив дух Розалії. – Рятуй її.

Це сказавши, дух зник.

Не довго надумуючись, Ґустав вийняв ключа, відчинив двері і увійшов до кімнати та засвітив ліхтарню. Розглянувшись, побачив на ліжку заплакану дівчину гарної вроди. Вона гляділа на Ґустава зі страхом, тремтячи цілим тілом.

– Не бійтесь мене, – промовив він тихо, – я прийшов, щоби вирятувати вас із кігтів того кровожерного звіра.

Дівчина заллялась сльозами, впала на коліна і, зложивши руки, як до молитви, промовила:

– Молю вас, спасіть мене. Я і мої родичі будемо вашими вічними довжниками.

– Хто ви така? – запитав Ґустав.

– Я донька шляхтича Яна Росінського, Марія. Мене три дні тому схопили якісь люди і минулої ночі привезли сюди. Мене тут збезчестять і уб’ють.

– Не бійтеся, я вас визволю, – заспокоїв Ґустав нещасну жертву. – Я зараз видістанусь з замку за поміччю. Ось маєте ніж і наколи б з’явився до вас властитель замку, щоби збезчестити, всадіть ніж в груди. За кілька годин я буду назад тут з поміччю.

– Не лишіть мене тут, благаю вас.

– Будьте певні того.

Це сказавши, Ґустав вийшов і замкнув двері. Та лише повернувся, як стрінувся лицем в лице з Артуром, котрий в ту мить підніс до його лиця ліхтарню.

– Ти що тут робиш?! – прошипів він. – Приїхав вивідати мої тайни! – і зміряв у груди Ґустава пістоль.

Але той ударив його по руці і пістоль випав. Тоді Артур, наче звір, кинувся на Ґустава, ліхтарня згасла, і оба противники звалились на долівку коритаря.

Ґустав знав добре, що його жде неминуча смерть, і для того добував останніх сил, щоби не дати Артурові змоги схопити себе за горло. В ту хвилю згадався йому котел, кості та дух замордованої Розалії. Він з жахом відчув, що Артур перемагає його, хотів крикнути, щоб прибіг на поміч Волтер, але голос відмовив послуху.

Тимчасом Волтер, занепокоєний довгою відсутністю Ґустава, вийшов в коритар і наслухував. Нараз перед ним з’явилась біла постать жінки і промовила:

– Спіши скорше на поміч. Іди за мною.

Привид попрямував безшумно вперед, а Волтер поспішав за ним, стискаючи в руці ніж. На другім поверсі привид

1 ... 145 146 147 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."